ПРОМО АВТОРА
kapral55
 kapral55

хотите заявить о себе?

АВТОРЫ ПРИГЛАШАЮТ

Олесь Григ - приглашает вас на свою авторскую страницу Олесь Григ: «Привет всем! Приглашаю вас на мою авторскую страницу!»
kapral55 - приглашает вас на свою авторскую страницу kapral55: «Привет всем! Приглашаю вас на мою авторскую страницу!»
стрекалов александр сергеевич - приглашает вас на свою авторскую страницу стрекалов александр сергеевич: «Привет всем! Приглашаю вас на мою авторскую страницу!»
Сергей Беспалов - приглашает вас на свою авторскую страницу Сергей Беспалов: «Привет всем! Приглашаю вас на мою авторскую страницу!»
Дмитрий Выркин - приглашает вас на свою авторскую страницу Дмитрий Выркин: «Вы любите читать прозу и стихи? Вы любите детективы, драмы, юнорески, рассказы для детей, исторические произведения?»

МЕЦЕНАТЫ САЙТА

станислав далецкий - меценат станислав далецкий: «Я жертвую 30!»
Михаил Кедровский - меценат Михаил Кедровский: «Я жертвую 50!»
Амастори - меценат Амастори: «Я жертвую 120!»
Вова Рельефный - меценат Вова Рельефный: «Я жертвую 50!»
Михаил Кедровский - меценат Михаил Кедровский: «Я жертвую 20!»



ПОПУЛЯРНАЯ ПРОЗА
за 2019 год

Автор иконка станислав далецкий
Стоит почитать Битва при Молодях

Автор иконка Олесь Григ
Стоит почитать День накануне развода

Автор иконка станислав далецкий
Стоит почитать Про Кота

Автор иконка Андрей Штин
Стоит почитать Во имя жизни

Автор иконка Юлия Шулепова-Кава...
Стоит почитать Когда весной поет свирель

ПОПУЛЯРНЫЕ СТИХИ
за 2019 год

Автор иконка Олесь Григ
Стоит почитать На веселых полях зазеркалья

Автор иконка Олесь Григ
Стоит почитать Любила словцо «экзистенционально».

Автор иконка Олесь Григ
Стоит почитать Где краски дня белы

Автор иконка Виктор Любецкий
Стоит почитать Странная спутница жизни загадочной...

Автор иконка Виктор Любецкий
Стоит почитать Вредные советы №1

БЛОГ РЕДАКТОРА

ПоследнееНовые жанры в прозе и еще поиск
ПоследнееСтихи к 8 марта для женщин - Поздравляем с праздником!
ПоследнееУхудшаем функционал сайта
ПоследнееРазвитие сайта в новом году
ПоследнееКручу верчу, обмануть хочу
ПоследнееСтихи про трагедию в Кемерово
ПоследнееСоскучились? :)

РЕЦЕНЗИИ И ОТЗЫВЫ К ПРОЗЕ

Эльдар ШарбатовЭльдар Шарбатов: "Согласен со всеми обоснованиями. Спасибо за общественно полезную стать..." к произведению ЛУКАВЫЙ ЛИБЕРАЛИЗМ

Эльдар ШарбатовЭльдар Шарбатов: "Нелёгкое состояние Вы описали... Мы бы не ценили понимание, не познав ..." к произведению Одиночество- духовная пандемия.

Vladimir MilkovVladimir Milkov: "Неплохо, но чего-то не хватает. И есть опечатки, ошибки." к произведению Западня Параллельного Мира

Вова РельефныйВова Рельефный: "Вадим, зачем вы в каждое произведение вставляете одну и ту же фотограф..." к произведению Ах, эта родинка!

Вова РельефныйВова Рельефный: "Удалите части и запостите целиком." к рецензии на Новые жанры в прозе и еще поиск

Валерий РябыхВалерий Рябых: "Ну, а можно ли его запустить целиком "целиком" на вашем сайте, когда о..." к рецензии на Новые жанры в прозе и еще поиск

Еще комментарии...

РЕЦЕНЗИИ И ОТЗЫВЫ К СТИХАМ

НаталиНатали: "Да, любовь бывает разная, грустная и нежная. Она п..." к стихотворению Прощание.

НаталиНатали: "Стихи понравились, да бывает в жизни так, что слов..." к стихотворению Мозоль

Vladimir MilkovVladimir Milkov: "Какая же все таки примитивная рифма у этого автора..." к стихотворению

Ольга ИвановаОльга Иванова: "Это прекрасно, когда при отъезде нет связи. Есть в..." к рецензии на СОН

Alex TilAlex Til: "После того, что мы друг другу о себе написали, мы ..." к рецензии на СОН

Олег МузОлег Муз: "Благодарю, Dimitrios." к стихотворению У реки

Еще комментарии...

СЛУЧАЙНЫЙ ТРУД

Зима
Просмотры:  49       Лайки:  0
Автор Лидия Лазор

Полезные ссылки

Что такое проза в интернете?

"Прошли те времена, когда бумажная книга была единственным вариантом для распространения своего творчества. Теперь любой автор, который хочет явить миру свою прозу может разместить её в интернете. Найти читателей и стать известным сегодня просто, как никогда. Для этого нужно лишь зарегистрироваться на любом из более менее известных литературных сайтов и выложить свой труд на суд людям. Миллионы потенциальных читателей не идут ни в какое сравнение с тиражами современных книг (2-5 тысяч экземпляров)".

Мы в соцсетях



Группа РУИЗДАТа вконтакте Группа РУИЗДАТа в Одноклассниках Группа РУИЗДАТа в твиттере Группа РУИЗДАТа в фейсбуке Ютуб канал Руиздата

Современная литература

"Автор хочет разместить свои стихи или прозу в интернете и получить читателей. Читатель хочет читать бесплатно и без регистрации книги современных авторов. Литературный сайт руиздат.ру предоставляет им эту возможность. Кроме этого, наш сайт позволяет читателям после регистрации: использовать закладки, книжную полку, следить за новостями избранных авторов и более комфортно писать комментарии".




В плену у собственной власти (авторский перевод на украинский язык)


Нелли Тодд Нелли Тодд Жанр прозы:

Жанр прозы Мистика
52 просмотров
0 рекомендуют
0 лайки
Возможно, вам будет удобней читать это произведение в виде для чтения. Нажмите сюда.
В плену у собственной власти (авторский перевод на украинский язык)Мудрая сказка для взрослых, которая учит добру.

Дорогие читатели!
Очень давно, когда эта новелла была моей единственной работой в прозе, мне вдруг захотелось перевести ее на украинский. И хоть сама я с детства говорю и пишу по-русски, мое желание попробовать себя в необычной роли переводчика было насколько велико, что я не удержалась.

РУССКИЙ ВАРИАНТ НОВЕЛЛЫ ВЫ МОЖЕТЕ УВИДЕТЬ НА МОЕМ ПРОФИЛЕ:
https://ruizdat.ru/list.php?g=24&link=12262



ВIД АВТОРА

Коварный дьявол создал троны,
Во искушенье жертвам дал…
«ТЕНИ КАРЛА I»

Вигадані герої новели не пов’язані з реальною історією. На цю думку наводить також містична здібність, що так яскраво доповнює образ короля Антуана: «у пролитій крові він читав імена мертвих».
Прагнення підкоряти своїй волі, перевищуючи законну владу і насильно придушуючи ремство народу, малює нам характер егоїстичної та жадібної людини. Але разом з тим вона позбавлена найважливішого – волі. Щоб знайти неї – замало буде зруйнувати стіни, за якими ховаєшся. Набагато складніше знайти самого себе.

Ви оточені свитою,
А насправді – самотні…

Саме ця ідея і ріднить вимисел з історією. Так було за всіх часів, коли люди, піднімаючись над подібними собі, забували про справедливість.
«У полону у своєї влади»… Ми навіть не говоримо «полоняник» – їх було забагато.
Але в простих смертних рідко вистачає сил бути жорстокими до кінця. Зло, зроблене королем Антуаном, торкнулося його самого: самотній в оточенні байдужої сторожи, він навіть собі стає чужим.
Жорстокість покарано. Лиховісна пітьма тронного залу відступає, і, як у простій казці, стає такою близькою заповітна мета – торжество добра.


У ПОЛОНI СВОЄЇ ВЛАДИ

ГЛАВА I. ПОЛУМ’Я ТА ТІНІ


Велич виснажує,
до цього треба бути готовим завжди.
Велич це звір, який вимагає щораз нової поживи.
Зате нічого не може бути вищого!

Германський імператор Генріх ІV
Павло Загребельний "ЄВПРАКСIЯ"
Голосна луна мідяного дзвона журливо розкочувалася понад вежами, линула у простір, нібито шукаючи відповіді. Якої – не знати. Губилася у далекій далечі і знову невтримно рвалася з тісняви дзвона, будила, волала, скаржилася, й невпинно билися її прозорі крила у чистому вечірньому повітрі, доки не згасало дзвеніння. Чи попереджало про небезпеку, чи закликало до відпочинку від денних турбот?
Що є небезпека? Незрима летюча тінь, що насувається нізвідки й звідусіль. Очі не бачать її, але відчуває серце. Природа була спокійна, тиха й непорочно­ прекрасна. Птахи співали у хащах, перегукувалися, безжурно розсипаючи свою скоромовку. Здавалося ніби виспівував сам ліс. Ластівки, синьо зблискуючи крилами, кружляли довкола червоних цегляних веж. Голоси їх невгамовно розлунювалися над зубчастими покрівлями старовинного замка. Ніщо не провіщало загрози у цьому зелено-сонячному світі високого ясного неба та лагідного теплого проміння.
Трави, висохлі від спеки, але не почорнілі! Терпкі пахощі сіна замість їдкої гіркоти пожежі!. Чи може боятися чогось трава, квітка або вітер? Зілля проростало тут навіть у слідах кінських копит, у коліях коліс. А десь удалині шалені од ляскоту зброї та свисту куль коні нещадно толочили поля. Ворожа кіннота зненацька нападала на селища, не зготовлені ні до оборони, ні до загибелі. Палали дома. Падали стіни. Дими і крики панували над землею. Ще мить тому безтурботні, селяни зрозпачено бігли, когось кликали, плакали діти, – все бігло наосліп, просто під мечі та списи… Беззбройні, ці нещасні втікали, здолали відстані, але безсилі були врятуватися від голоду, нужди та бід – від лихоліття. А ворожі вершники скакали далі Навально, несамовито, хижо – навздогін, навперейми… Та чи могла протистояти могутній армії держава, виснажена поборами свого короля?
“Не вміючи визнати своїх поразок, ви губите себе власноруч, – писав королю його супротивник-імператор. – Лише честь не дозволяє мені вести далі війну, що обертається на грабування, хоча ви й заслуговуєте на те. Востаннє питаю: мир чи ворожнеча? Обравши перше, ваша величність визнає безглуздя нашої сварки та своєї пихи. Обрати ж друге – означає вчинити справжнє злочинство...” Але король не терпів ні меж, ні обмежень, навіть самої правди, коли нею були докази його невдач і помилок. Злостився, лютував, скаженів. Зрештою скликав Раду своїх воєначальників І цього вечора вони чекали на нього у великім троннім залі.
Чи наважаться висловити свою думку уголос?
Зараз перед ними – лише пустий трон, залитий червонястим світлом смолоскипів… Тривожна імла повільно крадеться до нього по стертих кам’яних сходинах, полохливо відступає, падає ницьма, і знову починається безустанне, затяте боріння…
Душа людини створена з темряви та світла одночасно. Темрява лякається світла, а світло – темряви. Душевні пориви схожі на спалахи полум’я. Є вогонь вільний, жар його не береться сивим попелом безсилля та вичерпаності, він рветься легко і нестримно. А є вогонь, що задихається від нерозтраченого шалу і марно б’ється у тісняві тіла… Над ним панує темнота. Навіщо їй безглуздя суєти мирських пристрастей? Не має примх, не знає і жалю. Вона панує над полум’ям тоді, коли дух лякливий. Та що ж лишається людині? Пізнавати себе, жадати й відкидати, себто здійснювати вибір між добром і злом.
Цього вечора тут кожен повинен був зробити вибір: ховатися у пітьмі чи сміливо ступити до трону і висловити те, про що мовчати несила, а говорити – небезпечно…
– Його величність король Антуан VI! – Пронеслося під склепінням величезної зали – і все завмерло, прислухаючись. Ні гомону, ні шепоту – лише лунають переходами палацу розмірені важкі кроки та брязкіт зброї. Все ближче… Нарешті довга чорна тінь лягла на поріг, і голови присутніх схилилися долу. Вклонялися людині або величі? А може – щоб не бачити пронизливого погляду та блідого похмурого обличчя?
ВІН же дивився поверх натовпу, туди, де над високим троном, у червонястому мерехтливому світлі ярівся золотий вінець корони. Оздоблена рубінами, вона ряхтіла, ніби сама була джерелом світла. Усе дивиться на неї: володар і натовп, і мури, і склепіння, і кам’яні химери з різьблених колон. Подібна до ідола, вона неначе промовляє: все прах, окрім влади, безмежності влади, бо це єдиний сенс життя, свято, захват! Вірніше, то й не слова, а тільки далека луна давніх спогадів, напівзабутих, відшумілих часів. Насправді – відлиски полум’я торкнулися старого золота А видавалося яскравішім за сонце!
У чому суть володарювання: підкоряти, подавляти, завойовувати. Могуття будується на таємничості, на сліпій вірі у незбагненне, на вічному людському заблуді. Корона символ величі, вінчає лиш одного. І тільки тому обраному відомо, чи досить міцна її опора, прихована у півмороку від простого ока. Може хтось, дивлячись на цю корону знизу угору, все також згадує про нетривкість та ненадійність, про минущість всього сущого, але тільки не король. Вагання, осторога? То не про нього й не для нього: обабіч короля – надійна охорона. Дві крицеві стіни. Решта – осторонь. Воєначальники – беззбройні. (Незмога навіть уявити!) Він так наказав. Бо знає, чого варта їх покора. Натяки, докори, вимоги – вельми жалюгідні, коли порожні піхви.
Згиналися постаті, слалися тіні. Металися вогні, вихоплюючи з пітьми то різко окреслений профіль володаря, то тяжкий золотий ланцюг в нього на грудях. Чи посміхалися колись щільно стулені губи Антуана? Усмішок довкола себе не шукав. І не зважав на сльози Високий, тонкий у стані, він виступав з такою погордою, неначе йшов не по старих вищерблених плитах підлоги, а десь високо – у недосяжності й неприступності. Насправді ж – блукав шляхом самотини, що поза межами людського розуміння. Поза, бо над Піднявся на ту височінь, з якої вже не озирнутися назад.
Недбалі, рвучкі рухи, крок сягнистий, майже хижий, а погляд – впертий і холодний. Линяло-голубі очі дивляться пронизливо, мовби просто в душу. Хто не в змозі витримати погляду короля, плазує біля його ніг. Але про що думає, що відчуває?
Довга оксамитова мантія пишними складками спадала з його пліч додолу. Пурпурова від надміру червоної фарби, або втілює безмір жорстокості? Та чи запитано про це уголос?
“Достатньо лише крові на сталі, навіть почорнілої крові на іржавому клинку, і я знатиму, кого з моїх ворогів знищено!” – Так говорив Антуан VI своїм катам. Усім – і простому людові і наближеним короля була відома його містична здібність: у пролитій крові він читав імена мертвих
Мовчання Король велично возсідає на високім троні, з презирством оглядаючи свою безмовну Раду. Як дивно! Не маючи обмежень, обмежуєш тим самим інших. А чи не саме це належиться йому за становищем? Мовчав. Дивився на свої руки, прикрашені перснями: лежали непорушно в нього на колінах й тримали цілу державу одночасно. Може для того й відбирав волю у підданих, щоб відчуватися вільнішим?
Тріщали смолоскипи, сипали іскрами. Не запитував. Не відповідали. Спливали хвилини. Блимало полум’я… Мовчанка скидалася на перепочинок між двома битвами.
Нарешті Антуан заговорив:
– Вас покликано, щоб запитати – чому зазнали поразок з самого початку війни, під час коли ворог безкарно захоплює мої замки? Клятий імператор гуляє, де йому заманеться! Я маю покарати винних, які через свою нездарність плямують мою славу. Бажаю вислухати вас та прийняти рішення щодо подальших дій. Нехай кожен висловить свою думку!
Чи слухає кат свою жертву? – Навіть кат чує більше.
Звиклі дивитися в обличчя смерті не лякаються ворога в чистому полі. Тут же, за кованими дверима зали, за гратами вузьких вікон панують свої закони – закони упокорення. Похмура безнадійність полону. І члени Ради знали це гаразд Отже то не Рада – то суд! І король судитиме їх за власні гріхи. То що ж, питайте, ваша величність! Воїни не вміють брехати. Вам скажуть усе, без лестощів та хвальних віршів: під час балів ви чули їх задосить! По святах же неминуче наступають будні. Для кого будні, а для кого – злидні…
Чекали: хто перший?
Для короля то не важило: усі вони однакові коло підніжжя його трону Недбалим порухом руки вказав на одного з воєначальників:
Де Л’Онере! Той виступив уперед.
Говори, маршале! Очі де Л’Онера мимоволі зблиснули. Коли почув своє ім’я, рука його несамохіть впала туди, де мав бути меч. Ніякої зброї! Чого вартий без неї залізний панцир? Він не захистить од несправедливого вироку. Шукати силу й опертя лишалося в самій правді.
Цьому володарю він прослужив багато років, для нього прагнув перемоги, заради його слави готовий був померти… Але не вміє догоджати, як придворний. І зараз він стоїть перед своїм королем, беззбройний, мовби й безпорадний. Мав би схилити очі додолу, але пильно вдивляється в його погордливе обличчя. Нібито можна хоч на мить забути про сліпу реальність, яка вирішує тут будь-який спір: один з них сидить, інший же повинен стояти.
– Ваша величність, – голос Л’Онера звучав сумно, але впевнено, – остання битва коштувала нам утричі більше ніж дві попередні, й ми змушені були здати фортеці південних провінцій. Найкращі з воєначальників полягли тоді на полі січі. Але їх загибель не може зупинити ворожої армії. Навпаки: вона невідворотно просувається далі. Обороняючи кожну п’ядь землі, кожен камінь твердині, мої нечисленні загони були безсилі перед нею!.. – На якусь мить маршал замовк. Не знаходив слів – задихався від обурення Полум’я пожежі знов спалахнуло йому перед очима. Пожежі, яку гасили кров’ю!.. Ті, що лежать у спустошених полях, вже не піднімуть зламані ратища. Сивий попіл витає над ними… І панує тиша. Проїде володар своїми землями і стрінуть його витолочені лани та згарища спалених сіл. Більше нічого… А живі? Що залишиться живим, коли їх переможе безнадія?
Пригадалося ще, як колись, – не у цій старій напівтемній залі з голими понурими стінами, а у щонайрозкішнішім своїм палаці, – приймав Антуан високого гостя – теперішнього свого супротивника. Грали лютні, лунали хвалебні пісні, рікою лилося вино. Велелюдно і гамірно. Король звертається до імператора Карла: “Чи доводилося вам бачити десь щось подібне?’’ Спитав хвалькувато, навіть якось спогорда. Очікував лестощів, а у відповідь почув: “Ніколи. Але, здається мені, щось інше має бути зубожілим та немічним через оці розкоші...”
Надто пізно стало зрозуміло, що цим іншим була армія.
Король здригнувся. Розлютився, бо й сказано то було без будь-якої заздрості, – просто сувора істина. Нібито закид.
Що саме?! — скажено прокричав Антуан VI, і келих його загримів по підлозі.То була остання їх розмова. Далі почався поєдинок…
Не дозволяйте гніву засліпити себе, ваша величність! — вирвалося в де Л’Онера. – Прийміть мир, що рятує вас від найгіршого – втрати корони! Покладіть край цій війні, від якої не поменшало лиха й не побільшає правди! Жорстоко, безглуздо губити державу через сварку на учті!– Замовкни! – Владно перервав його король. Якось майже зраділо всміхнувся сам до себе. – Мене не турбує доля моїх нікчемних васалів! Може саме заради їх порятунку я мушу забути образи?.. За образи король мстить! А загинути за нього – є повинністю підданих!
– Загинути – це й все що їм лишається! – з гіркотою у голосі відповів маршал – Що можуть зробити прості воїни, коли казна порожня? Де узяти зброю, дозвольте запитати вас, де знайти гармати, ядра та порох?
Запитання цілком природне, але то було вже занадто: спочатку закид, а потім ще й вимога пояснень.
На що ти натякаєш, зраднику! – гримнув на нього Антуан. — Такі слова – справжній взірець непокори. І це – під час Воєнної Ради! Гаразд, ти помреш, як лякливий пес! – Цього не станеться! — пролунало у відповідь. Раптово, зненацька прорізало тривожну зловісну німотність, пронеслося над нею, непокірливе та невтримне, наче саме життя. Але хто?.. Звідки цей голос? Хто посмів?
Король похмуро скинувся очима назустріч незнайомцю. У безодню кидається лише той, кого вона лякає. Але цей чоловік не боявся, не схиляючись, швидким твердим кроком пройшов повз охорону. Високий, ставний у своєму простому чорному камзолі, не мав ніяких прикрас: лише молодість, сміливість та силу духу.
Незнайомець зупинився перед самим троном. Антуан VI впізнав це вродливе мужнє обличчя, вихоплене тьмяним тріпотливим світлом смолоскипів. Впізнав прибульця ще тоді, коли почув його обурливі слова: Цього не станеться! Як наважився він нагадати про блакитну безмежність неба, про подих вільного вітру тут, у півмороку тронного залу?.. Сказати “Ні!”, коли накази віддає сам король?
Яснота неба – й насправді в його очах, дивно-синіх, і він дивиться на короля прямо і відверто Нечувана зухвалість! То ж виклик! Лише три східці розділяють їх: всевладного володаря та юнака у чорному одязі. Багато чи мало? Так далеко міг зайти лише один чоловік.
– Принц! – пролунало звідусіль.
Можеш мати владу над щонайбільшою країною, а зупиняєшся перед однією людиною. Король похвалявся, що має владу над тілом і розумом підданих, – над усім, – не задумуючись, чи є така влада на світі. А що каже Антуан? Ховаючись за примарним щитом своєї величі, він уникав зустрічей з сином, бо не зносив відвертості щирих слів. І зараз той постав перед ним.
– Отже ти теж захищаєш моїх ворогів, Огюсте? – Мовив Антуан VI. — Навіщо прийшов сюди?
– Так, мене не кликали до Ради, але ж я маю знати, що тут відбувається!
– Ти забув про пошану сина та підданого? Вклонися!
– Нема необхідності. Огляньтеся довкола: стеля достатньо висока!
Короткі уривчасті фрази скидалися на перші вдари у герці. Але король усе ж
таки слухає та відповідає!
– Ви кинули виклик, не маючи можливості захищати свої землі А тепер нехтуєте миром, який запропоновано тим, кого саме ви й намагалися образити, – промовив принц. Казав вже тихше, навіть зі скорботою, звертаючись лише до батька. – Згадайте слова імператора Карла: наша армія дуже немічна
– Закидаєш своєму королю… – проговорив Антуан, ще і подивом, але майже погрозливо. – Я змушений буду покарати…
Ледве помітна усмішка майнула обличчям Огюста.
– Присягаюся, якщо б ми мали досить сил, я не радив би вам зупинитися, попри усі ваші помилки. На жаль, передовсім ви дбаєте про пишноту та розкоші свого двору, які можна втратити в одне змигнення ока, і навіть не про себе. А зараз не запобігливість лакеїв та нещирі лестощі врятують вас, а добра порада… – Говорив і не міг стримати слів, сповнених гіркоти та смутку, що зривалися з його вуст. Не знати, чи досягали розуму Антуана VI, або марне линули у простір. Вже не дзвеніли, як сталь об сталь. Мовлені були так, щоб почув лиш один – володар у своїй удаваній недосяжності – інші розуміють без слів. Він повинен почути, відкинувши геть свій примарний щит! Бо цей свідомий і зухвалий відступ від законів – не заради образи, а задля його ж порятунку.
Король сидів непорушно. Так, чув усе.
– Досить, – процідив крізь зуби, й у погляді йому промайнув колючий вогник. – Усі, хто стає мені на заваді, несуть однакову покару. Тебе – не карав ніколи. Але зараз чекати недовго! Ти навіть не здогадуєшся, які тортури чекають у темниці на непокірливих! Там матимеш досить часу, щоб обдумати свої вчинки. І запам’ятай: ніхто не почує імені принца Огюста, поки я на троні. Ніхто!
– Чому ваша жорстокість витонченіша за розум? – Погроза не лякала принца, бо боятися було пізно Вона навіть не дивувала. – Ваша величність! – вигукнув голосно, наче звертався до глухого. – Скажіть: чи бажаєте поради або – щоб йшли за вами сліпою слухняною юрбою? Волієте, щоб вас боялися або боїтеся самого себе? Нещире плазування не може тривати довго, надто ж – вічно. Настане день, коли в вас забракне снаги носити далі цю машкару, що слугує обличчям величі. Відкинувши її – побачите своє лице. Тоді збагнете: немає більше короля! Тільки ніхто не жалітиме безпорадну, вичерпану до краю людину, яка залишиться замість нього, хоч вона й зрівняється у своїх стражданнях з усіма іншими. Але король завжди ближче до ешафоту, ніж будь-який з його підданих!
Антуан VI здригнувся. Здалося йому, ніби й насправді побачив дзеркало, – не теперішнього – майбутнього, – в руках Огюста, і, кинуте під ноги королю, воно розблисло тисячею дрібних скляних бризок, схожих на тьмяні вогники над болотною драговиною. Мимоволі він підніс руку, якось навіть затулився нею від того розблиску, від застереження, як од неминучості… Прозріння було запізніле, недоречне й марне. Та чи було то прозріння?..
– Може то й ліпше, – проговорив Антуан сам до себе. Спало на думку темне й моторошне слово Але він не зупинився. Щоб утишити дрож в руках, міцно вхопився за коштовне наголів’я свого меча.
Потріскували факели… Настирливий тріск – наче ремствування! Невдовзі вони догорять… Він відішле оцих беззбройних… Не дивлячись на Огюста, Антуан звернувся до одного з охоронців.
– Гаспаре! – Почув свій голос – глухий і далекий, нібито чужий.
Назустріч схитнулася висока постать, закута в чорні сталеві лати.
– Бачиш цього чоловіка? – Кожне слово – наче камінь, кинутий вбік. Королю не нагнутися, щоб узяти їх назад. – Відведи його геть. До лісу… Та відруби йому голову. Після страти принесеш мені меч… Щоб я на власні очі… побачив на ньому кров цього зрадника! Ступай!
Після тих слів запанувала німа тиша. Не у самій залі: там ще дрижала їх гучна луна та чути було брязкіт алебард. Тиша запала в душі молодого принца, мовби налягла на неї глухота. Відчував лиш, як темне коріння болю проростало крізь його серце. Не суперечив, не захищався, не благав – не мовив ані слова. Дивився просто в очі тому, що сидів на троні проти нього, зблідлий од гніву, близького до сказу. Хто ця людина, майже стара од надміру зловісного минулого? Невже його отець?.. Нервове, з різкими рисами, обличчя. Худі тремтячі руки. Міг би викликати жалість, коли б не був такий огидний. Вражав, відштовхував своєю незбагненною пихою. Раніше Огюст не знав цього чоловіка. Та чи було незнання кращім за гірку правду? Хто він?..
Докору за сподіяне король не стерпить й не почує. Ніколи. Карав, страчував, кидав до підземелля… й не міг витримати одного лише погляду того, кого щойно засудив на смерть. Все що завгодно, аби не бачити цих очей, що непідвладні його волі, його владі, його жорстокості! О, скоріше б його увели!..
Гаспаре!
Ваш наказ буде виконано! – пролунало у відповідь.Важка долоня, закута у крицеву рукавицю лягла на плече принца. Але ж під крицею – тепло людської руки! Може саме зараз щось нагадає про це охоронцю?
Вашу шпагу! – У голосі – холодна байдужість, а залізні пальці нервово стискуються на плечі Огюста.Мимоволі принц обернувся. Десь по той бік звернутих до нього сірих очей промайнуло якесь неясне дивне почуття, метнулося сполоханим птахом та пірнуло у глибини й затаїлося Де саме – не роздивитися.
Даремні зусилля! Огюст мовчки одвернувся та відстебнув шпагу. Чому здалося, наче власна біль дивилася на нього очами охоронця? Приречений карати, скоряючись, а може й каратися через свою покору, чи відає він, що таке воля? Мисливський сокіл злітає у піднебесся лише тоді, коли звелить господар, за тою здобиччю, на яку він вкаже… І щоразу повертається, щоб слухняно чекати нових спонук. За хвилину свободи – платить чиєюсь загибеллю. До краю, де панує воля не долетить ніколи, бо не здогадується, що вона – саме у посвисті його крил.
Холодна байдужість Гаспара мовби створила непохитну прозору стіну поміж ним та усіма спокусами неосяжного вільного простору, де залишилися його колишні бажання та мрії. Може там зосталося і серце королівського охоронця? Та чи він бачив, усвідомлює, що відбулося? Дивився просто перед собою, спокійно й незворушно, нібито до цього часу очі йому було затулено чорним каптуром, як в того сокола. Де вони, ті крила, що них позбавлено його дух?..
То було лише запитання без відповіді.
Огюст звернувся до короля. Спитав тільки одне:
– Скажіть перш ніж я полишу вас, що зробите ви с де Л’Онером?
Антуан VI з нехіттю повернувся до маршала, і губи його зневажливо скривилися. Ще й оцей… Чого він вартий порівнюючи з його жертвою? Нікчемний заколотник! Та в нього мабуть увесь світ пливе перед очима!
Що заколот беззбройного? Заколот духу, неспроможного подолати навіть затамований біль. Л’Онер не вірив, не мав снаги повірити у цей вирок, хоча й чув кожне слово… І не міг приховати своїх страждань.
Антуан недбало відмахнувся.
Іди геть, – кинув презирливо маршалові, ніби той вимолював собі помилування, як жебраки на паперті по крихті збирають милостиню. – Все одно помреш на полі січі… Під кулями ворога, що так лякає тебе.Яка милість!
“В лева нема жалю. Він лише нехтує дрібною здобиччю, – подумалося Огюстові. – Все одно – врятований!” – Останні слова ледве не проказав уголос. Чи надовго це – незмога передбачити. Але принц знав: його жертва не марна, не марна!
Зв’язують йому руки міцно й жорстоко, проте ж ніхто не позбавляє права говорити. Не позбавляє тільки тому, що все вже сказано й нема чого додати? Бо не знайти таких слів, які почуло би глухе серце.
Мовчали й члени Ради. Понуро схиляли очі додолу: може соромилися свого безсилля? Безсилля!.. Що то за слово і якій мові належить?
Лише крок уперед – і скінчаться ці муки! А вибавлення – смерть. Невже вона не краща за ревну тугу, що нею сповнена похмура щоденність неволі? Чому саме такою ціною?.. “Хай буде проклятий тиран!” – Зринає знов і знов, а з-над того прокльону, – неначе луна, – захлинається од зненависті: “Настане час, однаково настане !..” Коли? Гучніше! Чому не чують вони навіть свого стогону?
Якби можна було врятувати його! Несила: схрещені алебарди затуляють дорогу, їм не зуміти – порожні піхви випадають з рук, все одно, що мечі зламані навпіл.
– Отже, – проговорив Огюст, – сьогодні катів тут більше за воїнів – ніхто не наважиться сказати королю й слова проти. Але, рано чи пізно це згубить його…
І згубить безжально. Прощавайте! – Принц окинув усіх присутніх поглядом, сповненим невимовного суму. Навіщо мужність, відданість, чистота думок, нарешті – мета і віра, коли над усім оцим панує Безнадія? Усі натяки, застереження, – його чи будь-кого іншого, – даремні! Могли говорити, переконувати, умовляти, а свідками – німотні стіни. Дві крицеві стіни охорони, а навколо – дикий сірий камінь. Стіни – видимі та незримі…
Але ж існує щось інше: іноді – незначно-мале, а порою – затуляє півсвіта. І то не лише біль, то й істина також “Рано чи пізно!..”
Навіть той, що залишається у полоні своєї влади, ховаючись за її щитом, має збагнути ці слова, мовлені голосно й відверто Бо вони — останні востаннє.
Крицеві стіни, довгі, аж до виходу, до самого отвору замкової брами… Твердим кроком Огюст поминув їх з мовчазною скорботою, не зупиняючись, не шукаючи більше нічийого погляду. Ніхто не торкнеться того, що він уносить у глибинах серця Слідом йшов кат.


ГЛАВА II. СПОВІДЬ

Тут, поза мурами замка
я можу відкрити вам все,
що в мене па душі…

Слова Гаспара


Величезний сонячний диск повільно хилився до вечірнього пругу, та рудуваті промені, пробиваючись крізь густе соковите листя тонко сковзали по вологому від роси килиму трав, по замшілих стовбурах вікових дубів, лагідно торкалися обличчя Огюста. Десь далеко, на іншім кінці землі це саме призахідне сонце подарує ранок… Може тьмяно-туманний, а може – золотаво-прозорий, ніби листя, осяяне світлом.
Задумливий погляд Огюста мимоволі стежив за тихим і до болю прекрасним гранням вечірніх барв. Ніяка мужність не в змозі затамувати в людині любов до життя, бо людина здавна є частиною безберегого незмінно-юного світу – того, що дякує Богові, як і ці хащі, за диво світання і загадковість ночі, за тишу і спокій, за п’янкі пахощі лісових ягід і за слід оленя на узліссі… Але чи знає людина про долю свою стільки, скільки зілля про сонце, птах про волю, та звір про безмір самотності? Довічна правда, добро і зло живуть у таємничих закутках, глибоких схованках людських сердець, і лише серце може відповісти, де помилки, а де гріхи.
Не обертаючись, Огюст з кожним кроком віддалявся від чужого йому світу, де він стомився будити істину. Браму зачинено й вороття немає. У цій боротьбі, не з ворогом, а зі сліпотою пихи, клинок його не було зламано. Але зараз його шпага в руках охоронця.
… А слова?
Ніхто й ніщо не може знищити слова, після того, як вони пролунали голосно й невблаганно. Чи чує король їх зараз, або навколо нього вже запала та похмура тиша, що схожа на безодню? А може він завжди й жив у безодні своєї влади, над якою неспроможний був піднестися, яка лише йому здавалася вершиною. Влада, неподільна влада – виснажливе прагнення втримати в своїх руках те, що знаменує найвищу ступінь людського упокорення… Виправдання усіх діянь Безрозсудство, безглуздя поставати проти її законів Але, навіть тепер, за декілька кроків од смерті, в душі Огюста не було місця для сумнівів та жалю.
Поринувши у свої роздуми, принц не бачив обличчя Гаспара. Та й що він мав побачити в його очах – безбережну пустелю, примарні тіні похмурих спогадів, чи оцю зарослу травою путь, що веде у нікуди? Лісова тиша зімкнулася над ними, лишалися тільки тріск суків під ногами та ще ледь чутне шелестіння у вишині…
Зілля буяло на узліссі, дивувало духмяністю й соковитістю Вузька стежина загубилася в ньому, зникла у заростях дикої трави. Могутня деревина, повалена дроворубами, залишила на ній довгий широкий слід. Ще вранці рубали віти, бадьоро перегукуючись, тягли до возу величезний стовбур веселі дужі люди. Бо селяни завжди веселі через те, що тільки цим і багаті… Лілова імла повільно огортала дрімотну безлюдну містину. Зараз навколо були лиш сутінки, тиша й зламане гілля, розкидане на землі. Широкий пень, на якому незліченні роки незримою рукою природи креслили свої кільця, вирізнявся посеред того сонмища зелені світлою плямою.
Мимоволі Огюст зупинився перед цією плахою. На грані тужливого безгоміння та невимовлених слів, палких до крику, такою дивною здавалася думка, що путь його вже закінчено…
Порив сирого вітру розметав густе чорне волосся принца, відкинув його на обличчя. Але він не зважав Дивився, не відриваючи погляду, у сиву сутінкову височінь. Може там, у недосяжному й незбагненному світі, час нерухомий, як ставкова вода, і лише люди на землі мечуться в усталеному колі своїх узвичаєнь? Коловерть вічної змаганини. А там, високо, інші істоти, що одягаються вітром і сяйвом дня, живуть, не знаючи законів влади, бо в них – над усім панує світло. А може…
Чого шукає він у тьмяній безодні небес, де нема навіть жодної зірки і відповіді немає?
Хруснули вітки і гострий клинок сковзнув по мотузці, що стягувала руки Огюста. Протяжливий крик нічної птахи тоскно пролунав десь у хащі й завмер. Натомість упали в пітьму два слова, такі дивні, недоречні й нікому не потрібні в таку хвилину:
Ваша високосте… Огюст не відповів. Та чи варто відповідати?.. Не удостоївши свого ката навіть поглядом, повільно схилив голову.
– Я готовий, – кинув у темряву. – Ніхто не заважає вам виконати наказ.
Але – ніщо не зворухнулося, а ніч прошепотіла:
Я присягаюся… Ніколи ще ні ніч, ні кат не вимовляли таких слів.
… Для всіх – позбавлені людських почуттів. Вважають підкупленими. Говорять, що в людей мого звання не може бути ані болю, ані святощів у серці. А чи бачили вони його, моє серце?
Огюст здригнувся. Докір – ніби луна його власних страждань. Докір у вустах ката! Звідки? Навіщо? Намагався розглядіти у пітьмі суворе невиразне обличчя, і почув затамоване зітхання.
Присягаюся, монсеньйоре, ви не знаєте мене. Тут, поза мурами замка, я можу відкрити вам все, що в мене на душі. — Хриплий голос продовжував квапливо, збентежено, – Зненависть, прокляття тяжіють наді мною. Але я теж ненавиджу! Ненавиджу короля! Ця служба бридка мені. О, з яким запалом я міг казати це раніше, не відчуваючи за собою вини!.. Але нужда крок за кроком привела мене туди. Пізніше може й не сподівався звільнитися, проте для мене завжди жило “колись” і не було “навіки”. Я бачив смерть багатьох, залишаючись живим. Випадковість! Скорявся, мов знаряддя, бо вороття назад не було. Втекти? Це погубить мою родину… Сьогодні ж, уперше за стільки років, я вдячний долі… за право сказати вам: ви вільні! Ось він, світ, сповнений таємниць, світла і болю! Все знову набувало свого смислу. Корабель слугує для плавання, щит для оборони, меч для удара, слово – для порозуміння. Пригадалися темні палацові переходи, рідко прорізані вікна, а двері високі, наче брами. Брязкання шпор і всюдисуща тінь закутої у залізо постаті. Тоді Огюст ніколи не бачив туги в очах королівського охоронця, а тут, у сутіні лісу, – відчув її.
Невже нарешті він знайшов те, чого шукав?
Що є життя? – Повнота часу. А що є час? – Міра діянь. Короткі запитання – лаконічні відповіді.
Хто ти?
Слуга ваш!
Не хочу, щоб постраждав через це! Рясні зірки блимали у небі, миготіла ними мовчазна молода ніч. Мимоволі Огюст простяг руку у пітьму – навстріч признанню, що втілювало для нього надію. Тепер знав – її подих, ніби легкий вітер, струменіє навіть у нічному мороці, понад коронами дрімотних дерев, вона живе скрізь – у шепотінні трав, у росах, у повітрі..
– Щире, благородне серце, – вимовив принц. – Мої зусилля не були даремні. А це – дорожче за життя. Але пам’ятаєте наказ короля? Коли ви повернетесь…
О, я знайду, що сказати йому! – Нарешті гаряча рука торкнулася руки Огюста, і потиск її був міцнішим за погрозу.
Тонкий місяць виблиснув у просвітку між верховіттям дерев, і у глибині звернутих до нього очей, мовби на дні криниці, принц побачив похмурі вогники прихованого болю, схожого на розпач. Щось не створене для поглядів і доторків. Тоді, у троннім залі, воно було невловиме, як мить.У цю хвилину стомлена душа Гаспара позбулася своїх кайданів, нібито нема у світі ні кам’яних стисків одряхлілих мурів, ні гнітючої самотності духу, ні… Є лише гарячкове відчуття звільнення.. І спрага помсти!
– Ні! – Зупинив його звучний голос. – Не слухайте поради розпачу. – І ледь тихше: – Ще не настав час. Дайте мені ваш меч! – Промовив принц.
Навіщо?!
Щоб урятувати вас, – спокійно сказав він. Узявши меч охоронця, розстебнув рукав. Блискучий клинок непомітно сковзнув по його руці. Кров чиста, як світло, залила сталь. Пролилася не заради смерті – заради життя.Прекрасне, сповнене сподівань і боротьби, воно – все у грі чистих сил. Спервовіку й назавжди. Торкнися його джерела – ти торкнешся самої правди. Стоячи на колінах, Гаспар з дрожжю прийняв цей лиховісний знак виконання королівської волі, якому судилося стати для нього щитом і ганебним клеймом одночасно. Здолавши хвилювання, він перев’язав рану Огюста своїм поясом. Лише вони удвох знатимуть, що не було лиходійства, а тільки сповідь та рятування.
Візьміть свою зброю, монсеньйоре, – проговорив Гаспар, повертаючи принцу його шпагу. – Вона ще знадобиться. І залиште цю країну, де вам загрожує небезпека. Не випробуйте долю удруге… – Він замовк. Уклонився востаннє Відтак зненацька захриплим голосом сказав – Прощавайте! Я мушу іти.
Прощавай, мій вірний друже! – Одповів Огюст. – Але не забувай, що колись я повернуся! Закута у лати постать Гаспара вже зникла у хащах, щезла за густим плетивом віток, але принц ще чув його кроки.
Я повернуся, – повторив він, дивлячись у хибку темноту. – Я повернуся!..
Я знаю, – долинув далекий голос і затих.Може охоронець короля молився, благаючи надати йому сили? Вузькою звивистою стежиною уходив туди, де не зможе відкритися вже нікому. Все розтануло у імлі. Глибоко у схові пам’яті він збереже свою таємницю. Ніхто не матиме туди доступу. Ніхто не збагне, що відродилося в ньому. І зараз Гаспap знав одне: він повертається не лише для того, щоб чекати…


ГЛАВА III. ТИША

Сам себе я гнічу,
хоча інших мій вирок гнітить…
Я безпомічний!
Хто би тепер допомогу мені низпослав?
Слова шаха Нуширвана
Нізамі Гянджеві
«Повість про Нуширвана та його візира
(Поема “Скарбниця maїн ”)

Напружена тиша запала у тронному залі. Тільки факели ледь чутно тріщали, роняючи дрібні червонясті іскри. Членів Ради було відпущено і, всупереч звичаю, лише два охоронці зосталися біля короля в опустілому холодному залі. Дві залізні статуї. Антуан навіть не помічав їх. Сидів на троні серед цієї тиші, мовчазний та нерухомий, мов ті мури. Лише очі його невідривно стежили за тонкою багряною смугою на далекому горизонті, понад якою ніч розпростерла свої чорні крила.
Ці барви, старі як світ, настирливо стояли йому перед очима, мовби спогади: то криваво-червоні, то темні, як смуток. Останні вогники зорі спалахували у пітьмі, блимали, жевріли, зникали серед сивого туману, але відтак з’являлися знову і знову.
Ненаситне сліпуче полум’я гніву досі ще панувало в душі короля, ревно гнало геть передчуття тієї тиші, яка поглине і його самого, разом із оцим величезним залом, коли гнів охолоне. Коли охолоне…
Спалахи та згасання, падіння, зльоти – короткочасні, бо так багато їх впродовж людського життя, але спогади живуть, поки живе розум. Зараз же розпалення слугує королю щитом. Очікуючи вістей, він не думає про те, що лише крицю не лякає кров і тільки докори сумління приходять без доповіді.
Останні промені потухли у далечині. Король знає: Гаспар вже тут. Десь поряд. Розчиняться окуті залізом дубові двері, і знову довга чорна тінь ляже на поріг…
Але цього разу не королівська тінь наближається до трону. Важкі повільні кроки по кам’яних плитах, все ближче, ближче.
Піднявши обважнілі повіки, Антуан побачив, що він – вже стоїть біля самих сходин. Суворий та безмовний, схиляється перед королем, тримаючи у простягнутих руках свій довгий меч, залитий кров’ю засудженого.
Доказ, якого вимагав його володар.
“Ніхто не наважиться сказати королю й слова проти...” Лише годину назад, почувши ці слова, Антуан навіть не підозрював, якою глибокою може здатися після них тиша. І зараз вона настала – невблаганна, темна, безмежна. Тиша виходила з берегів, клуботілася, оплутувала його своїми сітями І серед цього безгоміння голосно говорили лише суворі сірі очі Гаспара, та погляд їх був сповнений неприхованої ворожості.
Король не бачив тих очей. Довго й нерухомо дивився на клинок. Хвилини спливали десь у далечі, поза межами його свідомості. Нарешті, не вимовляючи ні слова, зробив охоронцеві знак віднести меч. Та й тільки тоді, коли уривчастий брязкіт його шпор завмер у глибині залу, Антуан зрозумів, що раптом позбувся свого щита. Невідоме раніше відчуття самотності настигло короля і охопило усе його єство.
Зовсім близько два чоловіки чатували обабіч трону з алебардами в руках, охороняючи життя свого господаря. Але ці люди, обрані для служіння королю, були глухими до чужого болю. Варта, слуги, кати, тисячі підданих поза мурами палацу… – що пак ще в нього було? Тільки порадників він собі не вибирав. Лише два охоронці серед незвично пустельного залу, – чи достатньо для захисту короля, коли цього навіть для співчуття замало?
Цієї ночі Антуан VI не подбав про охорону, як нині, так і в оточенні цілого війська – завжди! – він залишався один на вершині своєї величі. Для інших там бракувало місця.
Але чи був тут король?
Тепер він втратив навіть свій щит…
З подивом, але без жалю чатові дивилися на згорблену, таку самотню на високім троні, постать незнайомої їм людини. Невже це і є їх повелитель: затуманені очі втуплені у щось далеке і незриме, а руки – безвладно звісилися мало не до підлоги! То й все, що вони бачили зовні. Заглядати у душу? — Нема потреби! Ох, і нудотна буде нічка!..
Антуан же не бачив нічого. Мовби рятівне забуття звільнило зараз цю безпорадну людину із полону похмурого старого замка, схожого на в’язницю…


ГЛАВА IV. НА СВІТАННІ

… О, Солнечный Путь!
Дай мне вздохнуть: освежить мою грудь!
Чтоб над омытой душой в вышине
День золотой был всерадостен мне!
Александр Блок

Затаєно й несміливо прокидалася весна. І була незвичайно чарівною її наївна ніжність, що не знає ні законів, ні полону. Так загадкове у своєму народженні життя непомітно розправляє сонне гілля.
Впали кайдани зими – та ні стогону, ні прокляття у відповідь. Природа так легко вміє забувати…
Зазнавши ціну поразок та перемог, подолавши гнітючу силу безнадійності, небезпечнішу за саму поразку, починаєш по-новому бачити таку знайому, але й незбагненну водночас красу цього дикого і довічно-юного світу, без якої пошана, багатство, влада втрачають своє значення.
Зоря струменіла понад обрієм ясна і прозора, наче джерельна вода.
Під час суворих випробувань Огюсту здавалося, що він бачить її сліпучо-манливу смугу між визубнями кам’яного заборола фортечних мурів, крізь густу пелену їдучого диму, і навіть у хиткому мороці тривожних ночей. Опустиш руки – і зникне надія. Він добре знав це та не відступав ані на крок: давши клятву, мусив подолати усі перешкоди, щоб привести соратників до цілі, на яку вказав їм клинком своєї шпаги.
… А тепер скакав, не стримуючи коня, захоплений стрімким поривом власною рукою торкнутися золотистої зоряної гладі, навіть не помічаючи, як обганяє своїх супутників. По-весняному м’яка земля неохоче відгукалася на удари копит приглушеним гомоном. Але ж так хотілося пробудити дрімотну луну неозорої безлюдної рівнини, аби почути хвилюючий голос свободи!
У цю хвилину Огюст міг забути – не про те, що чекало його попереду, але про самотню примару незбагненно-упертої жорстокості, що зосталася у далекому півмороку пустельного тронного залу, та згубну фатальну сутність якої він не міг, не зможе змінити. Навіть своєю перемогою…
Рвучкий вітер розвівав червоні та білі пір’я на капелюсі Огюста. Позбавлена прикрас та позолоти, його зброя суворо виблискувала у ясних променях вранішнього сонця. Лише дорогоцінний орден на шовковій стрічці, – яскрава зірка на чорній сталі кіраси, – нагадував про його високий сан.
Про що замислився зараз цей красивий вершник зі сміливим, осяяним надією обличчям?..
– Присягаюся своєю честю, монсеньйоре, – роздався раптом позад нього знайомий, але незвично хриплий голос, – навіть тепер, коли небезпека більше не загрожує нашій землі, важко повірити, що час помститися королю вже так близько!
Помститися? – Ледь помітна тінь майнула обличчям Огюста. – Ти насправді бажаєш помсти, Олів’є? Чи могла бути неправою людина, що зазнала таких самих випробувань, як і принц, засуджений колись на смерть королем, прагнучи відплатити тією ж монетою ворогу, волею долі закинутому до лиховісної глушини старого замка, де жменька солдатів стереже його страх? Мимоволі перед очима Огюста постало похмуре сумне руйновище спаленого вщент селища край дороги. Ще зовсім недавно зупинився перед ним, наче над урвищем… Запашне цвітіння весни, надії та мрії, вогнища що зігрівають, даруючи притулок, – вони й зараз тут, ще теплі у останньому жеврінні. Але тепер це безодня, понад якою витає попіл…
Згодом Огюст звернувся до своїх супутників. Спокійним, але твердим та гучним голосом вимовив так, щоб усі почули його відповідь:
– Пригадайте згарища, які залишила пожежа на місці сіл та кріпостей. Чи зможе зростати трава на цій землі? Ось обличчя помсти! І король справив собі помсту власноруч. Ми виконаємо свій обов’язок до кінця, але шлях наш буде іншим.
– Нема більше монарха – залиште мені його життя! – Наче луна із глибини душі, зірвалося з губ Огюста.
Чи говорив це син свого супротивника? Так, саме він!
Гомін здивування пролунав рядами воїнів. Проте ж, не збагнувши ще істинного значення слів принца, вони не поспішали сперечатися. Цієї миті їм здалося, ніби якась, не торкана досі таємниця його серця несподівано відкрилася їм у яскравому сяйві весняного сонця, у буянні молодої зелені – у всьому, що сповнено невтримної жадоби життя. І зараз вони, мовби знову пізнають цього чоловіка, зазирнувши до своєї душі.
… Далекі слова – ніби виринули із туману. Чи ладні соратники погодитися з ними: ще бачили перед собою грізний блиск сталі, він же звернув їх зір до небесної сині. Адже так легко дихати вільним повітрям, забувши про зненависть.
Раптом схвильований голос Олів’є поклав край збентеженню:
– Огюст правий! Нам нема, кому чинити помсту! – Вигукнув він і, піднявши руку, промовив, дивлячись у блакитні очі молодого принца, – Ми самі вибрали тебе і будемо гідні шляху, обраного тобою! Вперед!
Та й небо стало ближче.
Крилатий єдиний відгук пронісся понад рівниною. Рожеве проміння зорі по-новому ніжно освітило відважні загорілі обличчя вершників. Тінь, що затьмарювала їх перемогу, кинуто під копита коней. Нехай все темне ховається серед темного, перед ними же – широка, наче море, путь, і кличе за собою молодий весняний вітер, а коні легко й охоче несуть їх назустріч ясному сіяючому обрію!
Вагання залишилися позаду.
Народжувався новий день.


8 апреля 2019

0 лайки
0 рекомендуют

Понравилось произведение? Расскажи друзьям!

Последние отзывы и рецензии на
«В плену у собственной власти (авторский перевод на украинский язык)»

Нет отзывов и рецензий
Хотите стать первым?


Просмотр всех рецензий и отзывов (0) | Добавить свою рецензию

Добавить закладку | Просмотр закладок | Добавить на полку

Вернуться назад






© 2014-2019 Сайт, где можно почитать прозу 18+
Правила пользования сайтом :: Договор с сайтом
Рейтинг@Mail.ru Частный вебмастерЧастный вебмастер